Автори:Маковкіна Наталія Олександрівна,завідувач лабораторії педагогіки інтернатних закладів КВНЗ КОР «Академія неперервної освіти»
Мета:підвищення професійної компетентності слухачів у сфері соціально-правового захисту неповнолітніх.
Ключові слова:дитина, дитина-інвалід, діти з особливими освітніми потребами, спеціальна освіта, права дитини, захист прав дитини, соціальна допомога, представництво інтересів (дитини), міжнародна конвенція.
©КВНЗ КОР "Академія неперервної освіти"
Зміст
1. Особливості та загальні основи соціально-правового захисту дітей
2. Основні засади державної політики щодо соціального захисту дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування
3. Соціально-правовий аспект проблеми захисту прав дітей з особливими освітніми потребами в сучасному суспільстві
1. Особливості та загальні основи соціально-правового захисту дітей
Захист прав та інтересів дитини є одним із найважливіших завдань Української держави, адже ставлення до дітей, їхніх прав і свобод, повага до їхньої людської гідності якнайточніше відображають рівень гуманності й цивілізованості суспільства.
Дитина - особа від народження до 18 років зі своїми специфічними потребами, інтересами та правами.
Права дитини - можливості мати та розпоряджатися матеріальними, культурними й іншими соціальними благами і цінностями, користуватися основними свободами у встановлених законом межах, що забезпечує дитині функціонування та розвиток.
Створення і забезпечення оптимального функціонування цілісної системи захисту прав дітей в Україні є актуальним питанням сьогодення. Соціальна політика нашої держави в галузі дитинства всіляко сприяє пом’якшенню впливу на дітей негативних наслідків соціальних процесів, які відбуваються нині у суспільстві, а також створює умови для відозмін сучасних і появи нових соціальних інститутів, котрі найбільш повно задовольняли б потреби та інтереси дітей.
Захист прав дитини - це комплекс державних заходів і зусиль громадських організацій щодо законодавчого закріплення прав дітей, що орієнтується на пріоритет дітей, необхідність першочергової уваги до їх фізичного й духовного розвитку, гарантування особистих прав дітей, їхніх прав у сім'ї та суспільстві.
Перехід України до гуманістично орієнтованої соціальної політики привів до переорієнтації державної системи опіки на індивідуальні потреби кожної дитини, позбавленої сімейного оточення, створення оптимальних умов для її виховання і розвитку.
Статтею 1 Конституції Україна проголошується соціальною державою. Одним із найважливіших завдань соціально орієнтованої держави є сприяння розвитку молодого покоління, задоволення його потреб та виконання обов’язків, передбачених Конвенцією ООН про права дитини, Всесвітньою декларацією про забезпечення виживання, захисту і розвитку дітей та Планом дій щодо її виконання [2].
Україна взяла на себе ряд зобов’язань з покращення добробуту дітей – зокрема, підписавши Конвенцію ООН про права дитини. Ця Конвенція була ратифікована Постановою Верховної Ради України №789ХІІ (78912) від 27 лютого 1991 року та набула чинності для України 27 вересня 1991 року, в якій зафіксовано право дитини (віком до 18 років) на повноцінне і достойне життя. Ці ж положення обумовлені і в основному Законі нашої держави - Конституції: “сім'я, дитинство, материнство і батьківство захищаються законом " (ст.51). Крім того, у 2003 та 2005 роках відповідно український Парламент ратифікував два факультативних протоколи до Конвенції про права дитини щодо торгівлі дітьми, дитячої проституції та дитячої порнографії та щодо участі у збройних конфліктах, які з того часу стали частиною національного законодавства.
Сьогодні у нашій державі законодавче вирішення захисту прав дитини базується на положеннях Конституції, яка проголошує рівність прав дітей (ст. 24, 52), охорону дитинства (ст. 51), заборону насильства над дитиною та її експлуатацію (ст. 52), право на життя (ст. 27), захист та допомогу держави дитині, позбавленій сімейного оточення (ст. 52), право на освіту (ст. 53). Але практична реалізація конституційних норм, інших нормативних актів, що спрямовані на поліпшення становища дітей в Україні, має серйозні перешкоди, спричинені реформуванням суспільного устрою і, особливо, негативними процесами у сфері економіки, освіти, охорони здоров'я, культури тощо.
2. Основні засади державної політики щодо соціального захисту дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.
Загалом в Україні нараховується понад сто тисяч дітей, які належать до соціально незахищеної категорії, - це діти-сироти, діти, позбавлені батьківської турботи. Необхідні зміни в стратегії держави щодо захисту дитинства. Вже з’явилися нові форми державної опіки дітей: нарівні з інтернатами запрацювали дитячі будинки сімейного та змішаного типів, з’явилися прийомні сім’ї.
Міжнародна конвенція - це міжнародна угода, яка підписується державами і є обов'язковою для виконання
Представництво інтересів (дитини) - активна діяльність від імені іншої людини чи групи людей для забезпечення необхідних послуг, гарантій законних прав клієнтів.
1919 – Права дитини отримали міжнародно-правове визначення завдячуючи англійці Еглантайн Джебб. Вона створила фонд під назвою «Врятуй дітей» з метою надання допомоги тисячам нужденних дітей по всій зруйнованій Першою світовою війною Європі. Проте її задуми були спрямовані на більше, ніж надання екстреної допомоги.
1920 р., приїхавши до Женеви, вона утворила міжнародний союз «Врятуйте дітей», який згодом був реорганізований у Міжнародний союз захисту дітей.
Базові положення щодо влаштування дітей, які з певних причин можуть виховуватися у власній родині (смерті батьків, позбавлення батьківських прав чи засудження батьків, асоціальні умови виховання в рідній родині і т. д.), викладені у Сімейному кодексі України. Законодавчим документом, що містить основні положення щодо захисту прав дітей, є Закон України «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 р. Законом визначені основні положення щодо створення і забезпечення оптимальних умов для розвитку дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки.
На державному рівні створено ряд нових нормативних документів, які регламентують належні умови для забезпечення реалізації прав та законних інтересів дітей. Створення належних умов для забезпечення реалізації прав та законних інтересів дітей, зокрема дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, вирішення актуальних завдань у сфері охорони дитинства визначено Указом Президента України від 16 грудня 2011 року № 1163/2011 «Про питання щодо забезпечення реалізації прав дітей в Україні». Указом Президента України від 22 жовтня 2012 року № 609/2012 затверджено «Національну стратегію профілактики соціального сирітства на період до 2020 року», метою якої визначені основні завдання, спрямовані на створення умов для забезпечення належного соціального захисту дітей та сімей, що мають дітей і опинилися в складних життєвих обставинах.
Правові, організаційні, соціальні засади та гарантії державної підтримки дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, молоді із числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, визначаються Законом України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» (далі – Закон), який набув чинності 13 січня 2005 року і є складовою законодавства про охорону дитинства.
Так, дитина-сирота це дитина, в якої померли чи загинули батьки; діти, позбавлені батьківського піклування, це діти, які залишилися без піклування батьків у зв’язку з позбавленням їх батьківських прав, відібранням у батьків без позбавлення батьківських прав, визнанням батьків безвісно відсутніми або недієздатними, оголошенням їх померлими, відбуванням покарання в місцях позбавлення волі та перебуванням їх під вартою на час слідства, розшуком їх органами внутрішніх справ, пов’язаним з ухиленням від сплати аліментів та відсутністю відомостей про їх місцезнаходження, тривалою хворобою батьків, яка перешкоджає їм виконувати свої батьківські обов’язки, а також підкинуті діти, батьки яких невідомі, діти, від яких відмовилися батьки, та безпритульні діти [1]. Сирота — дитина, що тимчасово або постійно перебуває поза сімейним оточенням унаслідок втрати батьків, а також дитина, яка не може з певних причин чи з власних інтересів залишатися в сімейному оточенні і потребує захисту та допомоги з боку держави.
1923 – Ліга націй приймає Женевську декларацію з прав дитини, проект якої був підготовлений Міжнародним союзом захисту дітей. У Декларації проголошується права дитини для умов, необхідних для фізичного, морального і духовного розвитку; на особливу допомогу у випадку голоду, хвороб, інвалідності чи сирітства; на звернення за допомогою у випадках гострої потреби; на свободу від економічної експлуатації; на виховання, що сприяє формуванню почуття соціальної відповідальності.
1948 - Генеральна Асамблея Організації Об'єднаних Націй приймає Загальну декларацію прав людини, у статті 25 якої проголошується, що дитинство «Дає право на особливу турботу і допомогу».
1959 - Генеральна Асамблея Організації Об'єднаних Націй приймає Декларацію прав дитини, у якій визнаються такі права, як свобода від дискримінації, право на ім'я та громадянство. У ній частково проголошуються права дітей на освіту, охорону здоров'я і особливий захист.
2000 – Генеральна Асамблея Організації Об'єднаних Націй приймає два Факультативні протоколи до Конвенції про права дитини, один з яких стосуються участі дітей в озброєних конфліктах, а інший – торгівлі дітьми, дитячої проституції і дитячої порнографії.
Статтею 8 Закону встановлено, що держава здійснює повне забезпечення дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, а також осіб із їх числа.
Право на повне державне забезпечення в навчальних закладах мають діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, віком до вісімнадцяти років та особи з числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, при продовженні навчання до 23 років або до закінчення відповідних навчальних закладів.
Особам із числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які навчаються, крім повного державного забезпечення виплачується стипендія в розмірі, що на 50 відсотків перевищує розмір стипендії у відповідному навчальному закладі, а також виплачується 100 відсотків заробітної плати. До завершення навчання виплачується щорічна допомога для придбання навчальної літератури в розмірі трьох їм місячних стипендій.
Випускники навчальних закладів із числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, забезпечуються за рахунок навчального закладу або відповідної установи органів праці та соціального захисту населення одягом і взуттям, а також одноразовою грошовою допомогою в розмірі двох прожиткових мінімумів для осіб відповідного віку.
Крім цього, положення статті 25 Закону України «Про охорону дитинства» також спрямовані на соціальний захист дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.
Відповідно до зазначеної статті Закону діти, які внаслідок смерті батьків, позбавлення батьків батьківських прав, хвороби батьків чи з інших причин залишилися без батьківського піклування, мають право на особливий захист і допомогу з боку держави.
У разі передачі дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, під опіку чи піклування, влаштування в будинки дитини, дитячі будинки, школи-інтернати, дитячі будинки сімейного типу та прийомні сім’ї жиле приміщення, зберігається за дітьми протягом усього часу.
Дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьківського піклування, після досягнення ними 18-річного віку надається одноразова допомога у розмірах і порядку, визначених Кабінетом Міністрів України. Також, держава гарантує працевлаштування, навчання в державних та комунальних навчальних закладах.
Таким чином соціальний захист дітей-сиріт та дітей позбавлених батьківського піклування в Україні є одним із головних обов’язків держави та основним напрямом правової політики держави.
На сьогодні Законом України затверджено п’ять форм влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, зокрема:
- усиновлення;
- встановлення опіки, піклування; передача до прийомної сім’ї, дитячих будинків сімейного типу, до закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування;
- усиновлення – прийняття усиновлювачем у свою сім’ю дитини на правах дочки чи сина, що здійснене на підставі рішення суду;
- встановлення опіки та піклування – влаштування дітей-сиріт, та дітей, позбавлених батьківського піклування, в сім’ї громадян України, які перебувають, переважно, у сімейних, родинних відносинах з цими дітьми , з метою забезпечення їх виховання, освіти, розвитку і захисту їх прав та інтересів;
- передача до прийомної сім’ї – добровільне прийняття за плату сім’єю або окремою особою, яка не перебуває у шлюбі, із закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, від одного до чотирьох дітей на виховання та для спільного проживання[4].
Також про позитивні зміни в державній політиці свідчить, поширення на прийомних батьків, які взяли в свою сім’ю на виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, соціально-трудових гарантій, передбачені законодавством про працю України для працівників, які виховують дітей без матері, та встановлено такі ж додаткові відпустки, як і для працівників, які мають дітей. Відтепер прийомні батьки мають право на неповний робочий час, додаткову відпустку, на одержання путівок, надання їм матеріальної допомоги, на заборону залучення їхнього до нічних, надурочних робіт та робіт у вихідні дні, на гарантії при прийнятті на роботу і заборону їх звільнення. Також одному із прийомних батьків надається право на відпустку по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а також право на додаткову оплачувану відпустку.
Незважаючи на зусилля, що докладає сьогодні держава до створення належних умов для виховання, навчання, соціального захисту та матеріального забезпечення дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків, розвитку пріоритетних форм улаштування дітей-сиріт (опіка, піклування, усиновлення, влаштування в сім’ї), є ще багато проблем, які залишаються не розв’язаними. Діюча структура закладів для дітей-сиріт, які залишилися без піклування батьків, потребує вдосконалення. Відсутність зв’язку дітей-сиріт з родичами, недостатній контакт з дорослими, слабкий зв’язок з соціально-культурною сферою поглиблюють їх соціальну відчуженість, знижують ступінь підготовки вихованців до самостійного життя. Гостро стоїть питання щодо адаптації випускників після закінчення закладів інтернатного типу, вибору сфери професійної діяльності, яка б оптимально відповідала потребам особистості цих дітей та запитам ринку праці.
Діти, що перебувають в інтернатах, мають бажання виховуватися саме в сім’ї. Таких дітей сьогодні, за даними опитування Українського інституту соціальних досліджень, близько 75% загальної кількості випускників інтернатних закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.
3. Соціально-правовий аспект проблеми захисту прав дітей з особливими освітніми потребами в сучасному суспільстві
Аналіз міжнародних та державних правових чинників стосовно захисту дітей – інвалідів дає можливість акцентувати такі аспекти: в науковій термінології правничої, медичної, психологічної, педагогічної спрямованості ще не визначено остаточне загальне поняття «особа з фізичними та психічними відхилення у здоров‘ї»; на державному рівні не має чіткої градації критеріїв оцінювання якості заходів по забезпеченню захисту дітей з особливими потребами.
Дитина-інвалід — особа віком до 18 років зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, травмою або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що призводить до обмеження нормальної життєдіяльності та викликає необхідність надання їй соціальної допомоги і захисту.
Тому одним із найважливіших чинників прогресивного розвитку суспільства є гуманне, милосердне та дбайливе ставлення до дітей і молоді, які позбавлені можливості вести повноцінне життя внаслідок вад фізичного та психічного розвитку.
Діти з особливими освітніми потребами – поняття, яке широко охоплює всіх дітей, чиї освітні потреби виходять за межі загальноприйнятої норми, йдеться про дітей із особливостями психофізичного розвитку, обдарованих, а також дітей із соціально вразливих груп (вихованців дитячих будинків та ін.).
Кількість дітей з обмеженими функціональними можливостями постійно зростає, хоча її причини і наслідки можуть бути різними. За даними ООН, кожна четверта сім‘я у світі стикається з проблемами інвалідності, загальна кількість людей з обмеженими функціональними можливостями на планеті становить 600 млн. осіб, і понад чверть з них – діти (зокрема в Україні налічується понад 160 тис. дітей-інвалідів до 16 років).
В Україні протягом тривалого часу сформовано державну систему соціальної підтримки дітей-інвалідів й дітей з вадами психічного та фізичного розвитку. зображено у Законах України: «Про освіту»; «Про державну допомогу сім‘ям з дітьми»; «Про фізичну культуру і спорт»; «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»; «Про пенсійне забезпечення»; «Про статус і соціальний захист громадян, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»; «Про благодійництво та благодійні організації»; «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні»; «Про основи соціальної захищеності інвалідів України».
Діти з особливостями (порушеннями) психофізичного розвитку – діти, які мають зумовлені природженими чи набутими розладами відхилення від нормального фізичного чи психічного розвитку.
До сьогодні в Україні немає єдиного терміну стосовно осіб, котрі мають фізичні та психічні відхилення у здоров'ї. У засобах масової інформації та у спеціальній літературі вживаються паралельно різні поняття: інвалід; особа з обмеженими функціональними можливостями; людина з обмеженою дієздатністю; людина з особливими потребами; особа з вадами розвитку; людина з обмеженими можливостями; дитина-інвалід; людина з обмеженими функціональними можливостями від народження; набута інвалідність.
Соціальна допомога – система заходів, спрямованих на повернення особи до активного життя та праці, відновлення соціального статусу і формування в особи якостей, установок щодо пристосування до умов нормальної життєдіяльності шляхом правового і матеріального захисту її існування, підготовки до самообслуговування з формуванням здатності до пересування, спілкування, повсякденних життєвих потреб тощо.
Спеціальна освіта – дошкільна, загальна середня, професійно-технічна та вища освіта, для отримання якої особам з особливостями психофізичного розвитку створюють спеціальні умови.
Інвалідність – це обмеження в можливостях, спричинене фізичними, психічними, сенсорними, соціальними, культурними, законодавчими та суспільними факторами і не можливість брати участь в житті сім'ї та держави на тих умовах, що й інші члени суспільства.
Основні положення соціальної політики держави щодо дітей-інвалідів визначені у законі України «Про основи соціальної захищеності інвалідів України», який був прийнятий у березні 1991 року.
На допомогу соціальної реабілітації дітей з обмеженими функціональними можливостями використовуються такі базові документи світового співтовариства: Всесвітня декларація прав людини (1948 рік); Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966 рік); Декларація соціального прогресу і розвитку (1969 р.); Декларація про права розумово відсталих осіб (1971 р.); Конвенція про права дитини (1989 р.); Всесвітня декларація про особливості впливу, захисту і розвитку дітей (1990 р.); Конвенція і Рекомендації про професійну реабілітацію та зайнятість інвалідів (1983 р.) та ін.
Головним серед цих документів є Декларація про права інвалідів, прийнята Генеральною асамблеєю ООН у грудні 1971 року.
Основним міжнародним документом, що забезпечує концептуальний підхід до роботи з людьми, що мають психофізичні вади є прийняті Генеральною Асамблеєю ООН у грудні 1993 року «Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів».
У Київській області також успішно реалізуються заходи обласної комплексної Програми подолання дитячої бездоглядності, підтримки сімей з дітьми та реформування інтернатних закладів для дітей «Назустріч дітям» на 2008-2017 роки, до якої увійшли заходи з виконання Загальнодержавної програми «Національний план дій щодо реалізації Конвенції ООН про права дитини» на період до 2016 року.
Політика захисту прав дітей спрямована на ефективне виконання Конвенції ООН про права дитини, Указів та доручень Президента України в сфері захисту прав дитини. Лише відповідальне і небайдуже ставлення до кожної дитини, об’єднання зусиль всіх сфер впливу дозволить на практиці реалізувати завдання щодо захисту прав і законних інтересів дітей.
